Прес-секретар храму Роман Новосад: «ТУТ СПРАВЖНІ ВІРА І СМИРЕННЯ»

Навіть живучи у столиці, ставши студентом Київського національного університету імені Тараса  Шевченка, Роман Новосад при  першій  можливості приходить у церкву рідного села Ощів Горохівського благочиння. Він  не просто його парафіянин, а й веде  велику просвітницьку роботу, зокрема започаткував  сайт  парафії,  а недавно – і  друкований дайджест сайту.

Як сьогодні молодій людині бути  у Церкві, наскільки церковному життю потрібні  ті новації,  які він разом з настоятелем Ощівського храму і впроваджує, як  сам прийшов до Бога і усвідомленої віри, наша розмова з Романом Новосадом.

– Найближча тобі – церква в селі Ощів. З ким сюди прийшов уперше? Чому  залишився?

– Скільки себе пам’ятаю, стільки згадую і відвідини храму. Ходив з батьками, дідусем та бабусею. Вони мені першими прищепили любов до Бога. Проживши три роки у місті, зрозумів – у селі інше відношення до Церкви, до її святинь та Таїнств. Навіть для молоді. Якщо в місті часто бачу, що відвідини храму для однолітків – тягар, який доводиться їм нести з волі батьків чи родичів, то в моєму Ощеві все по-іншому. У час Великого Посту, одного року, пам’ятаю, сповідь тривала півтори години. Молодь приходить до Сповіді, до Причастя не з примусу. Це навпаки – їхній моральний обов’язок перед Богом.

Дуже любив ходити в храм з дідусем, він співав у хорі і брав й мене з собою на клірос. Пам’ятаю, як з однієї з поїздок до Почаєва привіз з собою Богослужбового збірника. Так і почав у 10 років співати в хорі. Бабуся розповідала, що коли мене хрестив нині вже покійний настоятель Ощівського храму митрофорний протоієрей Миколай Мельничук, то наголосив: «Небесним покровителем дитини буде Преподобний Роман Солодкоспівець». Уже згодом отець Миколай дав мені благословення співати в хорі разом з дідусем. А потім наш регент Надія Іванівна Новосад дала мені читати Часи. На початках було складно, декілька тижнів доводилося проходити особливу підготовку. Але у липні 2011 року з благословення тодішнього настоятеля протоієрея Василія Хомляка, став читцем у храмі.

А у листопаді цього ж року митрополит Ніфонт призначив нам нового настоятеля – молодого священика Романа Світлика. Пам’ятаю, як він уперше підійшов до хористів перед вечірнім Богослужінням, а на кліросі стояли лише регент і я. Так ми й познайомилися. Отець Роман за 7 років на Ощівській парафії став для мене не просто духівником – без нього моє життя, напевно, зараз зовсім по-іншому склалося б. Глибоко йому вдячний за те, що завжди вислухає і розрадить, підтримає й допоможе, з розумінням ставиться до моїх ідей і – більше того – допоможе їх зреалізувати. Чому залишився у храмі? Тоді, ще по-дитячому, відчував тут особливу присутність Бога, особливу благодать. А потім усвідомив – лише в єдності навколо Церкви Христової – спасіння.

– Наскільки, на твою думку, потрібні сьогодні у храмі і у Церкві саме молоді люди?

– Як на мене, дуже потрібні. Молода людина по-іншому оцінює сучасність. Хоч це й непросто визнати, але виклики сьогодення просочуються й у церковне життя. Зокрема, стрімко зростає кількість технічних засобів під час Богослужінь, слова ієрархів вмить розлітаються по всьому світу. За цим усім стоїть саме молоде покоління. У ньому – майбутнє Церкви, її доля. Але дуже невеликий відсоток сучасної молоді йдуть до храму. Навпаки, шукають собі розради у різних напрямках суїцидального характеру. Пригадуються слова нашого отця Романа з цього приводу: «Усе почалося із уседозволеності. Вона зробила наших дітей «духовним пустоцвітом»… Молоде покоління шукає собі підтримки та розради на різноманітних сайтах у Інтернеті, у соціальних мережах, де їх просто-напросто обманюють, а за видимою турботою криється зовсім інше – використати і призвести до духовного запустіння або ж і до смерті».

Звичайно, апостол Павло писав, що «Все мені дозволено, та не все корисно (1Кор. 6:12)», але… Останнє століття знівелювало поняття корисного в людській свідомості. Можна називати й перераховувати багато причин цього явища, але є одна найважливіша і найстрашніша – людина намагається зрівнятися з Богом, хоче довести, що може контролювати Всесвіт. Але ж «Бог зневажений не буває (Гал. 6:7)»… Є й інший шлях для молоді. Колись отець Роман Світлик мовив золоті слова: «Церква – це саме та інституція, де дитина може себе повністю зреалізувати. І це не призведе до якихось негативних наслідків, а, навпаки, виховає Людину».

– Напевне, парафія в Ощеві одна з небагатьох, яка має власний сайт. Це потрібно сьогодні, навіщо?

– Справді, Ощівська парафія єдина в Горохівському благочинні має власний парафіяльний сайт. Насправді це сьогодні дуже потрібно. Час не стоїть на місці і все більше й більше людей, навіть старшого покоління, мають доступ до Інтернету. На жаль, на виклики сьогодення активно реагують представники інших конфесій, в них медійна робота добре налагоджена. А метою діяльності сайту нашої парафії є не тільки висвітлення новин та подій, що відбулися у храмі, а в першу чергу – впровадження Православної віри серед людей. Якщо спочатку нас,  читачів сайту, було 10 чоловік, то зараз уже більше ста, для сільської парафії це дуже високий показник.

Слава Богу уже третій рік, відколи ми започаткували діяльність цього ресурсу. Спочатку лячно було телефонувати до настоятеля і просити благословення, думав, чи він підтримає таку ініціативу. Але, на мій подив, він одразу погодився. Добре, що в Українській Православній Церкві є єдина мережа сайтів усіх єпархій, благочинь та парафій. Це дало можливість безкоштовно створити якісний ресурс. До слова, наше інтернет-видання не лише повідомляє про Богослужіння на те чи інше свято, а й розповідає про його історію, улітку 2017 року на порталі YouTube.com почали виходити випуски відеоновин храму, де кожен, хто із поважних причин не відвідав Богослужіння, може почути живе слово проповіді.

Активно діє сторінка храму у соціальній мережі Facebook. Співпрацюємо і з багатьма волинськими виданнями – газетою «Горохівський вісник», інформаційним сайтом «Район.Горохів». Також новини храму потрапляли на сайти Горохівського благочиння, Волинської єпархії УПЦ, Синодального інформаційно-просвітницького відділу, на портал «Україна Православна». Авторитетний ресурс «Православне село» відзначив сайт Хрестовоздвиженського храму села Ощів як один із найактивніших серед сайтів сільських храмів в Україні. Отримуємо схвальні відгуки про діяльність ресурсу і від багатьох волинських священиків, журналістів, громадських діячів. У 2018 році ще й вирішили видавати невеликий друкований дайджест, щоб і старші парафіяни могли прочитати новини парафії. Словом, з Божою допомогою стараємося, щоб усе було якнайкраще.

– На твою думку:  чи важко бути церковнослужителем на сільській парафії? Є тут для служіння священика якісь особливості?

– Ні, тут все по-особливому трепетне, душевне, тому що справжнє. І віра справжня, і смирення. Тут відчувається особливий зв’язок між культурою та Церквою, адже особистість тут формується на особливій українській парадигмі. А в сутності нашого народу глибоко вкоренилося християнство, стало його нерозривною частиною. Хоча цей особливий зв’язок і намагалася зруйнувати радянська машина, але у нас, на Волині, він зберігся. Люди ходили до церкви і в часи войовничого атеїзму, храми були переповнені. Хрестили дітей під покровом ночі, проводили таємні вінчання. Любов до Бога не згасала.

Саме тоді, у ці страшні богоборчі часи в Ощеві з’явилася особлива традиція щорічно пішки ходити до святинь Свято-Успенської Почаївської Лаври. Бог мене сподобив уже двічі стати учасником цього паломництва. Саме там зрозумів: «Усе на світі відбувається по промислу Божому». Бувало важко, боліли ноги, але в серці кожного, хто подорожував до Святині, жила сильна віра у милість Господню. Випадків, які можна назвати не інакше, як чудо, було багато. Бувало, що й з Божою допомогою уже пізно ввечері знаходили місце для ночівлі. Дивним чином довелося вийти з лісу коротшою дорогою, про яку довгий час не могли згадати. Щоразу коли згадую про паломництво, подумки розумію, що «Хто бог великий, як Бог наш: Ти єси Бог, що твориш чудеса!»

– Чому ти є активним парафіянином? Відвідуєш  храм в рідному Ощеві, не минаєш церкви, коли на навчанні у Києві?

– Важко дати однозначну відповідь на це питання. З одного боку, причина проста, адже більшість свідомих парафіян ходять до храму, щоб поспілкуватися з Богом, наблизитися до пізнання Істини, зрозуміти, як вирішити певні життєві проблеми. Відколи для себе зрозумів, що життя без Бога – неможливе, неповноцінне, відтоді й не минаю Божого храму. Активним парафіянином себе назвати не можу, я такий як і всі, так само молюся, так, як і всі, підходжу до святих Таїнств. А той послух, який доводиться нести не дає мені якихось привілеїв, а навпаки, зобов’язує особливо ретельно дбати про чистоту своєї віри. Звісно, не минаю храму й будучи в Києві. Хоча, бувало, й говорили, що у великому місті загубиться моя «релігійність». Тим більше, що серед молоді зараз не дуже модно ходити в храм, молитися чи просто визнавати свою віру. Але, як казав покійний митрополит Ніфонт, «Навіщо така дорога, якщо вона не веде до Бога?»

Розмовляла Наталія МАЛІМОН

Газета “Дзвони Волині” №6; червень 2018 року

Переглядів: 265

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *